Давним-давно жив дуже сміливий та сильний опришок Олекса Довбуш. Він мав побратимів, з якими забирав від багатих гроші і допомагав бідним.

Боялися пани Довбуша. Довго думали, як не допустити опришків до своїх багатств і вирішили біля Сегету вимурувати величезну пивницю, зробити заліні двері, виставити варту і позности туди своє золото. Зробивши все це, пани переконалися, що вже ніхто не загрожує їхнім багатствам і вирішили спати спокійно.

Але через таємних розвідників дізнався про пивницю Довбуш. Зібрав своїх хлопців і говорить : "Чого ходити від пана до пан, коли всі гроші в одному місці ?!"

Пішов народний месник зі своєю ватагою, розігнали варту, розбили двері і забрали всі багатства панів. Напівдорозі до Чорногори вирішили перепочити. Там і рахували гроші, що забрали з пивниці у Сегеті. Потім те місце так і назвали Рахів, від слова рахувати.

Було це в сиву давнину. У незаможної вдови Говерли був єдиний син - красень Прут. Багато дівчат задивлялося на нього. Але мати хотіла оженити сина на перестаркуватій і некрасивій дівчині сусідського багатія Петроса. Говерла не раз говорила, що коли син на ній ожениться, то матиме сотні гекарів лісу, безкраї полонини, багато худоби.

Проходили дні, а син не поспішав посилати сватів, уникав зустрічі з сусідами. Якось з купцями з далеких країв опинився у Рахові. Побачивши красуню Тису, закохався у неї до безтями і вирішив, що це саме та, котру шукав. Відтоді прагнув частіше з нею зустрічатися. Настала осінь, а Прут все не жениться. Виникла підозра, і стала Говерла стежити за ним, розпитувати у челядників. Дізнавшись правду, вона дуже розгнівалася і наказала слугам нікуди не випускати його з обійстя.

Засмутилася Тиса, занудьгувала без коханого. Та раптом принесли звістку, що в першу ж місячну ніч Прут утече з дому, вони зустрінуться і таємно побредуть, а згодом і поберуться. Коли всі поснули, Прут вискочив через дах і побіг з обійстя. Проснувшись від шуму, Говерла здогадалася в чому річ. Вона встала на весь ріст і заступила місяць і зорі. Стало темно так, що Прут збився з дороги і побіг у протилежному напрямку. А Тиса бігла туди де домовлялися зустрітися…

Довго блукала вона в потемках, а коли розвиднілося, то побачила, що попала до дядька Дунаю. Трохи відпочивши, розповіла йому про своє горе. Дунай вислухав її , заспокоїв : "Не сумуй, Тисо, я розшукаю Прута і ви будете щасливі". Він дотримав свого слова. І серця Тиси і Прута злилися у водах Дунаю.

Полюючи за дичиною, домнул Йоне Трієску потрапив із волоського міста в Карпатські гори. Дуже вподобав собі цей край і надумав тут володарювати. Першим ділом привів сюди слуг і наказав збудувати на горі палац.

Брила за брилою лягала в майбутні стіни. Щоб мур міцно тримався, камені обливалися свіжогашеним вапном. Одні люди мурували, другі мали теслярську роботу, а треті вікна й двері готували, підлогу лагодили.

Гарний вийшов замок. Панові Трієску міг позаздрити не один барон чи граф. Звідти було видно далекі гори й пасовища, і скільки пан бачив, стільки й привласнив ще нічиєї землі.

Минали роки. Домнул Трієску обжився тут. І гори та полонини назвав по-своєму, по-волоськи: Менчул, Думен, Унгуряска, Доляска, Веденяска, Герешаска, Шаса, Рогнє-ска... Так вони називаються й донині.

Жилося домнулу, як у бога за пазухою: полював на звірку, ловив у річках рибу, милувався краєвидами. Тим часом слуги випасали на гірських луках тисячі корів та волів, овець та коней.

А коли наближалася зима, пан повертався до свого маєтку в місті, слуги зганяли худобу, а в місті вже чекали купці.

Якось довідався Трієску, що між горами, в долинах рік, поселяються люди. Вони тікали сюди з галицьких сіл, від польської шляхти. Почав пан заходити в поселення. Від верховинців слуги забирали худобу, а коли хтось не давав, на смерть карали.

У розкошах жив домнул, але й розкоші не розкоші без жіночої ласки.

І хоч був старим, а посилав слуг за найкращими молодими дівчатами. Іноді й сам рушав на таке полювання. Надибає гарну дівчину, схопить її на коня - й вихором у гори, до замка.

Та були гуцулки, що не піддавалися панській сваволі. Таких гоноровитих старець спершу брав силою, а тоді кидав у прірву під замком.

А в одному з сіл жила гарна-прегарна дівчина Оленка. Матері не мала. А батько, знаючи про панські примхи, беріг дочку. Але Трієску дочувся і про неї.

Кілька діб чатували панські слуги, поки однієї ночі викрали її. Та батько скоро помітив, що доньки нема. Здогадався, куди вона зникла,- недаремно ж панські слуги так часто нишпорили біля села.

І пішов нещасний батько радитися з людьми, що йому робити. А люди думали, думали та й таке собі надумали: раз уже від біди тікали, та не втекли, а тепер уже тікати нікуди.

І стали готуватися, щоб ударити на замок. Озброїлись косами, вилами, сокирами, кілками й подалися в гори.

Домнул Йоне Трієску не чекав, що хтось посміє напасти. Адже всі довкола знали, що замок охороняється.

А повстанці вже вибили ворота. Почався великий бій - і в замку, і біля нього.

Сонце піднялося високо, коли битва закінчилася. На горі, лежали трупи, кров струмочками стікала до річок. Та повстанці перемогли. З темних підвалів випустили невільників, які ще томилися і виконували панові непосильну працю. Домнула знайшли в одному з залів. Перед ним лежала вбита красуня. Заридав над нею нещасний батько і довго оплакував її. А селяни тим часом звершили суд над паном: як не просився, прив'язали його до стовпа, облили смолою і підпалили.

Горів і замок. Чорний дим стелився по землі, яка вже й так почорніла від крові людської.

Згоріло все, лише каміння залишилося. Чорне, мов вугілля.

І ту гору на сході Карпат назвали гуцули Чорною горою. І пісня про неї збереглася:

Хто побуває на Чорній горі, той і нині ще почує стогін Оленки, що там загинула.

Два брати-близнюки кохали одну дівчину. А були вони такі схожі один на одного, що дівчина кохала обох.

Одного разу вона їм сказала, що одружиться з тим, хто принесе їй з гір шовкову косицю - едельвейса.

Пішли брати-близнюки шукати. І зустрілися вони дорогою зі старезним дідусем. Розказали про все старому, а він і каже:

- Беріть ліпше, хто хоче, мій едельвейс, дарма, що трохи засушений.

Та не згодилися хлопці, бо то було б не по правді. Тоді повів їх дід до одної скали, де якраз ріс один едельвейс. І кинулися хлопці до косиці, один з одного боку, другий з другого. Тільки торкнулися едельвейса, як скала зірвалася, і обидва розбилися.

Старенький сповістив їхню кохану дівчину. Вийшла вона на грунь і дуже плакала. Зі сліз її сталося озеро, називають його Орать. А гору відтоді називають Близницею.

Видиш оту смерічку? Така була і Марічка - файна і весела.

Полюбила вона вівчаря Олексу, що пас вівці на Говерлі. І Олекса любив її щиро.

З полонини Олекса в село не спускався, бо не міг вівці залишити. Та кожного дня говорив із* Марічкою. Ще сонце не сходить, а Олекса бере трембіту і проговорює:

Слухала Марічка голос трембіти, радувалася й чекала осені.

Та одного разу Марічка рано встала і не почула трембіти. "Щось сталося з Олексою",- подумала й побігла на полонину. Гора висока, сонце пече, заливає піт очі, а Марічка біжить і біжить.

Не знала вона, що вже не увидить Олексу, бо вночі песиголовці убили його і порубали та воронам розметали. А овець забрали з собою.

Прибігла Марічка на полонину і ні Олекси, ні овець не знайшла.

"Це той, щез би, завів кудись Олексу!",- подумала вона і пішла глядати свого любка.

Через корчі продирається, в прірви зазирає, кличе Олексу. Та не відкликається він. І плаче Марічка гіркими сльозами.

Течуть сльози з її очей, чисті-чисті, як любов. І де впаде сльоза Марічки, там виростає шовкова косиця. Не в'яне та косиця, як не в'яне любов Марічки.

Лиш чесний і смілий найде ту косицю, яка росте на скелях. Коли ту косицю подарувати дівчині, то в її серці буде така любов, як любов Марічки.

Іди і принеси для своєї любки шовкову косицю!

Барон Янош Нодь з далекого міста довідався, що ніхто з мадярів ще не побував на найвищій, тоді ще безіменній горі в Карпатах. Він і надумав собі першим вийти на вершину і назвати її своїм ім'ям. Взяв із собою двадцятеро дужих слуг, кожен зі слуг взяв двох коней - для себе і для харчів та спорядження - і рушили в дорогу.

То було якраз серед літа.

Вся Угорщина знала про похід Нодя, який мав принести славу не тільки покорителеві гори, але й державі. А про те, що на вершині цієї гори вже не раз побували прості селяни, ніхто й не згадував.

Дні поволі минали. Аж через два місяці доїхав Янош Нодь до невеличкого карпатського села, що загубилося в горах, і дивується. Чи справді на ту гору так важко вийти? Таж рукою можна подати до її вершини.

Літнє сонце нестерпно пекло. Але йти було приємно. Хвойні праліси охолоджували людей і коней.

Та довелось потратити ще цілих два дні, щоб дійти до самого підніжжя гори. Там барон зупинився і наказав отаборитись, щоб відпочити, набратись сили.

Два дні тривав перепочинок.

Залишивши трьох чоловік та коней у таборі, барон з іншими ще на світанку вирушив на гору. Небо було чисте-чисте, жодної хмарини.

Довго йшли, в декого і взуття розбилося. Пробирались крізь густі хащі, через колюче каміння, через товсті колоди, повалені бурею. Знемагали, падали. Гордого пана це починало сердити. Одного боязливого слугу, що хотів повертатися, пан спересердя пристрелив.

Уже вечоріло, коли змучені люди вийшли з лісу. Перед ними простяглася широка полонина, яка ніби сягала неба.

Не відчував утоми тільки Нодь. Побачивши перед собою за кількасот метрів вершину, він аж летів до неї, щоб тільки першим стати над Карпатами.

Ніхто й не помітив, як небо затягнули тяжкі хмари. Отямилися тоді, коли посипав лапатий, густий сніг. Подув холодний вітер, відтак знялася хуртовина й розігрався буран.

Рятуючись від стихії, люди розбіглися хто куди. Даремно Янош Нодь зупиняв їх, ніхто не чув.

За ніч намело багато снігу, люди ледве тягнули ноги від замету до замету.

Лише третина людей повернулася до табору. Вони були змучені, голодні, перемерзлі. Інші загинули в бурані.

Не повернувся й барон Янош Нодь.

- Говерло! Говерло! - розповідали ті, що повернулися. Це по-мадярськи означало, що вершина вся у снігу.

Такого дива люди, які прийшли сюди з далекої мадярської рівнини, ще не бачили: щоб серед літа - і сніг.

Відтоді й гора названа Говерлою - сніжною горою.

А вона й справді сніжна. Великі купи снігу можна щоліта знайти в западинах, урвищах. Та й погода тут часто міняється: сніг на Говерлі серед літа - не дивина.

Повертався з торгів у Мадярському Сиготі додому один гуцул з Жаб'єго. Зблудив подорожній перед горою Шпиці і спустився в якийсь величезний котел. Застала його ніч коло невеликого озера. Прив'язав він свого коня до каменя, а сам із сухих дров наклав ватру, взяв кітлик і пішов набрати води на кулешу. Лиш зачерпнув раз, тут величезний гуркіт зчинився. Глипнув, а на протилежному березі такий собі панок котить у файній бричці, запряженій двома норовистими кіньми. Під'їхав до газди і питає:

- Що ви тут шукаєте так пізно?

- Хочу повечеряти і ніч тут перебути, бо тяжко в темряві горами додому добиратися.

- Та ви що, будете сухою кулешею з такої далекої дороги перебиватись та під корчем спати? Ходіть до мене, я недалеко тут жию та й Вас добре прийму.

Сіли вони у бричку та й поїхали просто в озеро. Вода розступилася, і показався великий красивий палац. Всі вікна залиті яскравим світлом, а з хоромів радісні співи і музика долинають. Запросив пан гуцула за стіл, що аж вгинався від різних заморських наїдків і напоїв. Лиш вдарило за північ, вогні погасли, а весела публіка вляглася спати. Тим часом на подвір'ї замку хтось не вгавав, відчувався рух. Чоловік подивився у вікно і побачив купу людей, які заготовляли з водяної поверхні лід.

- Шо то ви собі за таку роботу найшли серед літа? - дивується верховинець.

- Це душі померлих грішників заготовляють град, - пояснює панок. - Коли вони ще жили - то я їм підслуговував, а тепер до кінця світу вони мені служитимуть.

Зрозумів гуцул, що то нечиста сила до нього говорить і три рази перехрестився. Завирувало озеро, вдарило холодними хвилями об береги і викинуло геть на скелі гост

Коли подорожувати дорогою Ужгород-Рахів, то, проїжджаючи поблизу села Костилівка, можна побачити на одинокій скелі хрест. Саме цю гору і називають скеля Кохання, адже, як свідчить легенда, на початку ХХ століття в цьому селі розгорнулася любовна драма. Дівчина з багатої родини покохала хлопця з бідняцької сімї, але цьому противилися її батьки. Вони неодноразово підстерігали закоханих і погрожували хлопцю, як не як а традиції соціальної нерівності особливо у сільській місцевості пильно оберігалися. Та не так сталося, як гадалося. Однієї місячної ночі дівчина разом з хлопцем піднялися на вершину скелі, міцно обнялися і стрибнули... Так їх і знайшли вранці місцеві жителі. А невелику гору в честь цього назвали скелею Кохання і поставили великий хрест, який би нагадував про нездоланність любові двох вірних сердець.